Рішення правління в японському корпоративному праві: розпорядження важливим майном та залучення значних позик

У Японії (日本) в акціонерних товариствах генеральний директор має широкі повноваження та виконує ділові операції компанії. Однак, доручати рішення, які можуть мати серйозний вплив на фундаментальну базу управління компанії чи її фінансовий стан, лише одній особі не є доцільним. Тому японське корпоративне законодавство вимагає розгляду та рішення ради директорів, що складається з усіх директорів, щоб забезпечити обережне прийняття рішень та захистити інтереси компанії. Ця система є основою здорового корпоративного управління. Особливо часто на практиці виникають питання щодо “відчуження та прийняття важливого майна” та “залучення значних позик”. Оскільки ці терміни не визначені в законі конкретними сумами, їх тлумачення залишається на розсуд судів. У цій статті ми спершу детально роз’яснимо, що означають ці важливі питання рішень на основі японської судової практики. Далі ми глибше розглянемо правові наслідки виконання цих дій без рішення ради директорів, з точки зору їхньої юридичної сили (зовнішній ефект) та відповідальності директорів, які брали участь (внутрішня відповідальність). Через цей аналіз ми надамо всеосяжне розуміння важливості процесу прийняття рішень радою директорів та їхніх правових ризиків при веденні бізнесу в Японії.

Важливі питання, що вимагають рішення ради директорів за японським корпоративним законодавством

Корпоративне законодавство Японії вимагає, щоб у компаніях з радою директорів певні важливі питання вирішувалися виключно на рівні цієї ради. Стаття 362, пункт 4 японського Закону про компанії чітко забороняє делегування рішень, що стосуються “важливого виконання робіт”, які є ключовими для управління компанією, окремим директорам . Метою цього положення є запобігання автократичним управлінським рішенням з боку окремих осіб, таких як головний виконавчий директор, та забезпечення збереження майна компанії та здоров’я її управління через ретельне обговорення всіма членами ради директорів .  

До питань, які не можуть бути делеговані директорам, належать такі, як :  

• Відчуження та прийняття важливого майна
• Залучення великих сум боргу
• Призначення та звільнення керівників та інших ключових співробітників
• Створення, зміна та ліквідація філій чи інших важливих структурних підрозділів

Ці питання мають прямий вплив на майно компанії, фінансовий потік, персонал та організаційну структуру, тому колективне рішення ради директорів є невід’ємним. У цій статті ми зосередимося на двох питаннях, які відіграють центральну роль у фінансовій діяльності та стратегії управління активами компанії: “Відчуження та прийняття важливого майна” та “Залучення великих сум боргу”, і розглянемо їх конкретні критерії та юридичне значення.

Критерії визначення “важливого відчуження та прийняття майна” за японським корпоративним правом

Стаття 362, пункт 4, підпункт 1 японського Закону про компанії не містить конкретних грошових критеріїв для визначення “важливого відчуження та прийняття майна”. Тому необхідно визначати, чи є певна угода “важливою” у кожному окремому випадку, і досі це тлумачення залежало від рішень судів.

Найавторитетніші вказівки з цього питання були надані у рішенні Верховного Суду Японії від 20 січня 1994 року. Це рішення зазначило, що визначення “важливості” має базуватися не на одному критерії, а на комплексному розгляді декількох факторів. Суд визначив наступні критерії для вирішення:

1. Вартість відповідного майна: абсолютна сума майна, яке є предметом угоди.
2. Частка від загальних активів компанії: відносна вартість відповідного майна у фінансовому масштабі компанії. Це показник кількісної важливості.
3. Мета володіння відповідним майном: це елемент оцінки якісної сторони. Наприклад, завод, який використовується компанією для основної діяльності, або патент на ключові технології може бути визначений як “важливий” з більшою ймовірністю, ніж інвестиційна нерухомість тієї ж вартості.
4. Спосіб відчуження майна: також враховується метод відчуження майна. Наприклад, безоплатне відчуження, таке як дарування або пожертвування, може вважатися “важливим” навіть за нижчої вартості, оскільки воно має сильний аспект витоку корпоративних активів порівняно з продажем за ринковою ціною.
5. Традиційна практика компанії: як компанія раніше обробляла подібні угоди, також є одним з критеріїв для вирішення.

Ця багатогранна система оцінки означає, що компанії не можуть покладатися на формальні критерії, такі як “менше ніж X% від загальних активів, отже, все гаразд”. Натомість, компаніям важливо заздалегідь встановити раціональні та чіткі критерії, наприклад, у внутрішніх правилах, таких як положення ради директорів, щодо того, які угоди повинні бути предметом рішення ради директорів, щоб управляти ризиками на рівні корпоративного управління.

Критерії визначення “значної суми боргу” за японським корпоративним правом

Як і у випадку з “важливим майном”, у статті 362, пункт 4, підпункт 2 Японського закону про компанії не існує чітко визначеного законодавчого критерію для “значної суми боргу”. Інтерпретація цього поняття також склалася на основі судової практики. Особливо важливим є рішення Токійського окружного суду від 17 березня 1997 року. Це рішення встановлює, що при визначенні, чи відноситься певний борг до “значної суми”, слід комплексно враховувати наступні елементи:

1. Сума відповідного боргу: абсолютна сума позики або гарантії боргу.
2. Частка від загальних активів та звичайного прибутку компанії: оцінюється не лише масштаб активів компанії, але й відносний розмір боргу по відношенню до її здатності заробляти.
3. Мета відповідного боргу: значення використання коштів для бізнесу компанії.
4. Звичайна практика в компанії: внутрішні звичаї компанії щодо залучення коштів та гарантій у минулому.

У справі, що була розглянута в цьому судовому рішенні, обговорювалося, чи відноситься резервована солідарна гарантія в 10 мільярдів єн, надана компанією Y на користь афілійованої компанії A, до “значної суми боргу”. Суд звернув увагу на те, що хоча сума гарантії в 10 мільярдів єн становила лише 0.51% від загальних активів компанії Y, вона складала 7.75% від її статутного капіталу і, що особливо важливо, 24.6% від її звичайного прибутку. Також було вказано на той факт, що самі правила ради директорів компанії Y вимагали рішення ради директорів для “будь-якого зобов’язання за гарантією на суму понад 5 мільярдів єн”.

Важливим аспектом цього рішення є те, що суд врахував не лише статичний показник загальних активів у балансі, але й динамічний показник “звичайного прибутку” у звіті про прибутки та збитки. Це вказує на судову позицію, яка підкреслює не лише масштаб компанії, але й вплив боргу на її здатність погашати зобов’язання та прибутковість, тобто ризик для сталості бізнесу. Навіть якщо борг здається невеликим у порівнянні з розміром активів компанії, але він суттєво обтяжує її прибутки, він може бути визначений як “значна сума боргу”.

Порівняння критеріїв оцінки

Критерії судового рішення щодо двох вищезгаданих важливих питань мають багато спільного, але також істотно відрізняються. Порівняння цих критеріїв дозволяє отримати більш чітке розуміння того, як японські суди оцінюють ключові питання компаній. Нижче наведена таблиця, що систематизує обидва набори критеріїв.

Як видно з порівняння, обидві системи оцінки базуються на трьох стовпах: кількісному аспекті, якісному аспекті та внутрішній практиці компанії, що свідчить про послідовний підхід судів до цих питань. Найбільша відмінність полягає в оцінці кількісного аспекту, де у випадку залучення великої суми боргу до оцінки додається показник прибутковості, такий як “звичайні прибутки”. Це вказує на те, що суди точно розуміють фундаментальну відмінність між одноразовим актом відчуження активів, який впливає на балансовий звіт, та залученням боргу, яке супроводжується постійними виплатами відсотків та має довгостроковий вплив на грошові потоки та структуру прибутків компанії. Такий гнучкий та ситуативний підхід відображає зрілість судових рішень у сфері корпоративного управління в Японії.

Ефективність угод без рішення ради директорів (зовнішній вплив) в Японії

Якщо представницький директор компанії в Японії здійснює важливі операції з майном або залучає значні позики без необхідного рішення ради директорів, чи є такі угоди юридично дійсними? Це питання стосується зіткнення двох вимог: внутрішніх процедур компанії та захисту довіри контрагентів.

Основна позиція японських судів з цього питання була встановлена рішенням Верховного Суду від 22 вересня 1965 року (1965). Згідно з цим рішенням, угоди, укладені представницьким директором без рішення ради директорів, в принципі вважаються дійсними, незважаючи на відсутність внутрішнього процесу прийняття рішень. Це важливий принцип, який захищає третіх сторін, які діяли в добрій вірі, вважаючи, що представницький директор має належні повноваження представляти компанію, та забезпечує безпеку угод.

Однак існують значні винятки з цього принципу. Якщо контрагент знав, що рішення ради директорів відсутнє (зловмисність), або мав недбалість у незнанні цього факту (недбалість), така угода вважається недійсною. Ця правова доктрина часто пояснюється аналогією до статті 93 Японського цивільного кодексу і називається “теорією відносної недійсності”.

Ця доктрина означає, що контрагенти, особливо фахівці, такі як фінансові установи чи нерухомість, мають певний обов’язок дбайливості. Якщо угода об’єктивно вважається “важливою” або “значною”, контрагент не може просто стверджувати, що “не знав” і очікується, що він проявить належну увагу, перевіряючи, наприклад, протоколи засідань ради директорів. У рішенні Токійського окружного суду від 17 березня 1997 року саме це питання було предметом розгляду, і суд визнав, що банк, який уклав договір про гарантію на суму 1 мільярд ієн, мав недбалість у неперевіренні наявності рішення ради директорів і визнав гарантію недійсною.

Варто зазначити, що право стверджувати недійсність угоди, як правило, обмежене самою компанією, і контрагенти не мають права стверджувати недійсність угоди на користь власних інтересів.

Відповідальність директорів (внутрішній вплив)

Юридичні наслідки угод, здійснених без рішення ради директорів, не обмежуються лише зовнішньою дієздатністю угод. Натомість, більш безпосередньою та серйозною є відповідальність, яку несуть директори всередині компанії за свою участь у таких діях.

Згідно зі статтею 423, пункт 1 Японського корпоративного закону (Japanese Corporate Law), якщо директор не виконує свої обов’язки (недбалість у виконанні обов’язків) та це призводить до збитків для компанії, він несе відповідальність за відшкодування цих збитків. Свідоме ігнорування законодавчо встановленої процедури рішень ради директорів та виконання важливих операцій є явним прикладом такої недбалості.  

Ця відповідальність не обмежується лише виконавчим директором, який фактично здійснив угоду. Інші директори також несуть відповідальність за нагляд за виконанням обов’язків інших директорів як члени ради директорів. Таким чином, якщо інші директори були свідомі або могли бути свідомі неправомірних дій виконавчого директора, але не вжили заходів, вони також можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення обов’язків нагляду та відшкодування збитків.  

Значення обов’язку нагляду директорів було неодноразово підкреслено в японській судовій практиці через такі відомі справи, як позов акціонерів Daiwa Bank. Ці судові рішення показують, що директори мають активний обов’язок створювати та наглядати за ефективною системою внутрішнього контролю, щоб забезпечити дотримання законодавства. Просте уникнення участі у неправомірних діях недостатньо, і виправдання на кшталт “я не знав” або “це було не в моїй компетенції” зазвичай не приймаються.  

Крім того, ця відповідальність за відшкодування збитків є солідарною. Це означає, що кожен директор, який повинен нести відповідальність, зобов’язаний відшкодувати повну суму збитків, яких зазнала компанія, що може мати дуже суворі наслідки для директорів як осіб.  

Підсумки

Як було пояснено у цій статті, під японським корпоративним законодавством, рішення ради директорів є юридично обов’язковим для виконання операцій, які стосуються основ діяльності компанії, таких як “відчуження та придбання значних активів” або “залучення великих сум позикових коштів”. Інтерпретація цих термінів базується на багатогранних стандартах, сформованих на основі судової практики, і вимагає не формального, а суттєвого рішення, яке враховує конкретні обставини. Недотримання цих юридичних вимог може призвести до подвійного ризику для компанії. По-перше, це зовнішній ризик, коли угода може бути визнана недійсною в залежності від добросовісності та відсутності помилок з боку контрагента. По-друге, більш серйозний внутрішній ризик полягає в тому, що директори, які брали участь у незаконному виконанні операцій, а також інші директори, які ігнорували ці дії, можуть нести велику відповідальність за відшкодування збитків компанії. Адекватне управління цими ризиками є невід’ємною частиною управління для будь-якої компанії, що веде бізнес в Японії.

Юридична фірма “Моноліт” має значний досвід у підтримці численних вітчизняних та міжнародних клієнтів у сфері корпоративного управління в Японії. У нашому штаті працюють кілька англомовних юристів з іноземними юридичними кваліфікаціями, які можуть точно та в контексті міжнародного бізнесу пояснити складні вимоги японського корпоративного законодавства та надати практичні поради. Ми готові забезпечити повну підтримку вашої компанії в Японії, включаючи управління радою директорів, юридичний аудит важливих рішень та управління ризиками відповідальності керівників, щоб ваш бізнес працював гладко та відповідно до законодавства.