Визнання авторства в японському законодавстві про авторське право: основні принципи та винятки у бізнесі

У японському законодавстві про авторське право питання “хто є автором” є надзвичайно важливою темою, яка становить відправну точку для всіх правовідносин. На відміну від патентного права чи права на торговельну марку, авторське право виникає автоматично одночасно зі створенням твору без необхідності будь-якої реєстраційної процедури. Цей принцип, відомий як “принцип відсутності формальностей”, швидко захищає права творців, але водночас несе в собі ризик невизначеності приналежності прав, особливо у сфері корпоративної діяльності. За загальним правилом, автором твору є фізична особа, яка його створила, але на практиці бізнесу часто зустрічаються ситуації, коли кілька осіб спільно беруть участь у створенні твору, працівники створюють твори як частину своїх службових обов’язків, або, як у випадку з кіно, існують масштабні проекти з участю багатьох фахівців. Щоб впоратися з такими складними обставинами, японське законодавство про авторське право встановлює кілька важливих виняткових положень та спеціальних правил, які доповнюють основні принципи. Точне розуміння та належне управління цими правилами є невід’ємним для компаній, щоб надійно захистити свою інтелектуальну власність та запобігти майбутнім конфліктам. У цій статті ми спочатку розглянемо основні принципи визначення авторства, а потім з професійної точки зору детально проаналізуємо виняткові положення, які мають особливе значення для корпоративного права, такі як спільне авторство, службове авторство та авторство кінотворів, використовуючи конкретні законодавчі акти та судові рішення.

Основний принцип: Хто є автором?

Закон про авторське право в Японії (Japanese Copyright Law) визначає автора як особу, яка створює твір, що є непохитним принципом, зазначеним у статті 2, пункт 1, підпункт 2. Термін “створює твір” тут відноситься до фізичної особи, яка здійснює конкретну творчу діяльність. Таким чином, особи, які лише надали фінансування, запропонували ідею для створення або дали загальні вказівки як керівники, не вважаються авторами за цим принципом. Об’єктом захисту авторського права є саме творче “вираження”, і особа, яка втілила це вираження власноруч, визнається автором.

Цей принцип стає ще важливішим завдяки “принципу вільної форми”, який застосовується в японському законодавстві про авторське право. Згідно зі статтею 17, пунктом 2 японського закону про авторське право, права автора виникають “у момент створення твору” і не вимагають реєстрації у державних органах або будь-якого спеціального позначення для виникнення цих прав. Ці два принципи разом призводять до того, що в момент створення твору авторські права автоматично належать його творцю з юридичної точки зору.

Ця система може створювати значні ризики з бізнес-точки зору. Розглянемо, наприклад, ситуацію, коли компанія доручає зовнішньому фрілансеру-дизайнеру створення логотипу. У момент завершення дизайну, згідно з принципами японського закону про авторське право, авторські права на логотип автоматично належать дизайнеру. Незважаючи на те, що компанія заплатила за роботу, вона не стане власником авторських прав на логотип, якщо не укладе окремий договір про передачу цих прав. Ризик передачі прав виникає не на етапі реєстрації, а в саму мить створення твору. Тому для того, щоб компанія могла надійно забезпечити свої права на інтелектуальну власність, необхідно заздалегідь укласти договір, який чітко визначатиме правовідносини до початку творчого процесу, а не покладатися на заходи, що застосовуються після факту.

У разі залучення декількох творців: співавторство

У бізнес-проєктах часто трапляється, що кілька фахівців співпрацюють для створення одного результату. У таких випадках виникає питання про поводження з “спільними творами”. Закон про авторське право в Японії визначає спільні твори як “твори, створені спільно двома або більше особами, чиї внески не можуть бути відокремлені для індивідуального використання”. У цьому визначенні містяться дві важливі умови: по-перше, наявність наміру кількох творців спільно створити єдиний твір, і по-друге, неможливість фізичного або концептуального відокремлення внеску кожної особи у готовому творі для самостійного використання.

Це чітко відрізняється від “з’єднаних творів”, де внески окремих осіб можуть бути відокремлені. Наприклад, якщо кілька авторів написали різні розділи однієї книги, кожен розділ може бути використаний окремо як незалежний твір, тому це вважається з’єднаним твором. У цьому випадку кожен автор має авторське право на розділ, який він написав. З іншого боку, якщо два сценаристи співпрацюють над написанням одного сценарію, неможливо відокремити внесок одного з них, тому це вважається спільним твором.

Що стосується здійснення прав на спільні твори, то закон про авторське право в Японії встановлює дуже строгі правила. Права, які має автор, поділяються на “права особистості автора”, які захищають моральні інтереси, та “авторські права (майнові права)”, які захищають майнові інтереси. У випадку спільних творів для здійснення обох цих прав потрібна згода всіх співавторів. Зокрема, стаття 64, пункт 1 японського закону про авторське право вимагає згоди всіх для здійснення прав особистості автора, а стаття 65, пункт 2 вимагає згоди всіх для здійснення авторських прав (майнових прав).

Принцип “згоди всіх” застосовується не тільки до надання ліцензій третім особам, але й коли один із співвласників використовує твір самостійно. Крім того, стаття 65, пункт 1 японського закону про авторське право вимагає згоди всіх співвласників, коли кожен з них хоче передати свою частку іншій особі або встановити на неї заставне право.

Цей принцип одностайності має на меті захистити кожного зі співавторів, але водночас може призвести до серйозного бізнес-ризику, а саме до “авторського правового глухого кута” (стагнації). Якщо хоча б один із співавторів виступить проти, будь-яке комерційне використання твору, включаючи ліцензування, продаж, зміни тощо, стає неможливим, і цінне інтелектуальне майно повністю заморожується. Закон про авторське право в Японії намагається уникнути такої ситуації, забороняючи “діяти проти добросовісності” при досягненні згоди щодо прав особистості автора (стаття 64, пункт 2) і забороняючи відмову в згоді “без поважної причини” щодо авторських прав (майнових прав) (стаття 65, пункт 3). Однак для вирішення питання, що вважається “дією проти добросовісності” або “без поважної причини”, зрештою доводиться звертатися до суду, що вимагає часу та коштів, тому це не можна назвати практичним бізнес-рішенням.

Тому при початку спільного творчого проєкту важливо заздалегідь укласти договір між співавторами, детально визначивши методи здійснення прав, розподіл прибутку, призначення особи, яка представлятиме права, а також механізми вирішення конфліктів у разі розбіжностей думок. Це є єдиним і найкращим способом уникнути ризику глухого кута.

Визначення автора твору у практиці: Презумпція авторства

З часом після створення твору або коли залучено багато сторін, довести, хто є справжнім автором, може бути складно. Щоб полегшити ці практичні труднощі, законодавство Японії про авторське право включає положення про “презумпцію авторства”. Стаття 14 японського закону про авторське право встановлює, що “особа, чиє ім’я або назва… відомі як ім’я автора та зазвичай вказані звичайним способом на оригінальному творі або при його наданні чи представленні громадськості, вважається автором цього твору”.

Це положення є лише юридичною “презумпцією”, яку можна спростувати. Це означає, що особа, ім’я якої вказане на творі, спочатку вважається автором, але якщо можна довести, що це вказівка суперечить фактам, презумпцію можна спростувати. Важливим судовим прецедентом, який висвітлює юридичну природу та обмеження цієї презумпції, є рішення Інтелектуального власності вищого суду, відоме як “Справа ста вибраних судових рішень з авторського права”.

У цій справі вчений, чиє ім’я було вказано як “редактор” у серії юридичних книг, стверджував, що він є автором цих книг. Оскільки його ім’я було вказано як редактора, презумпція авторства за статтею 14 японського закону про авторське право була очевидною. Однак суд детально розглянув реальну участь цього вченого у проекті. В результаті суд визнав, що діяльність вченого обмежувалася наданням порад та висловленням думок, і він не брав активної участі у таких ключових аспектах творчого процесу, як вибір та розташування судових рішень для редакційного твору. Іншими словами, його роль насправді була не більше ніж радником, і не можна було стверджувати, що він зробив творчий внесок, тому суд визнав можливість спростування презумпції авторства.

Цей судовий прецедент чітко показав, що при визначенні автора твору важливішим є не формальне звання чи вказівка, а реальний творчий внесок, “суть” діяльності. Для компаній це має два важливі наслідки. По-перше, особи, вказані як автори у внутрішніх документах, звітах чи інших продуктах, повинні бути не просто керівниками проектів чи посадовими особами, а тими, хто дійсно зробив творчий внесок. Недбале вказування авторів може призвести лише до юридично недійсної презумпції. По-друге, якщо особа, помилково вказана як автор, стане вимагати права, але можна довести, що вона не зробила реального творчого внеску, існує можливість протистояти цій вимозі. При розробці політики визначення авторства в управлінні інтелектуальною власністю компанії, важливо встановлювати критерії на основі реального творчого внеску, а не посади чи ієрархії, щоб забезпечити юридичну стабільність.

Важливе виняток №1: Твори, створені в межах юридичної особи

У процесі підприємницької діяльності щодня створюються звіти, креслення, програмне забезпечення, дизайни та інші твори. Якби кожного разу потрібно було отримувати дозвіл від співробітника, який їх створив, це б значно ускладнило ведення бізнесу. Для вирішення цієї проблеми, закон про авторське право Японії (Japan’s Copyright Law) встановлює систему “службових творів” як найважливіше виняток із принципу визнання авторства. Згідно зі статтею 15 японського закону про авторське право, ця норма дозволяє, за певних умов, визнати не окрему особу, яка створила твір, а юридичну особу або іншого користувача як первісного автора.

Для визнання службового твору необхідно виконати всі вимоги, визначені в пункті 1 статті 15 японського закону про авторське право:

1. Твір має бути створений на ініціативу юридичної особи.
2. Твір має бути створений особою, яка працює в рамках цієї юридичної особи.
3. Твір має бути створений у зв’язку з виконанням службових обов’язків.
4. Твір має бути опублікований під іменем юридичної особи.
5. На момент створення твору не має бути інших спеціальних умов, визначених у контракті, правилах роботи чи іншому.

Однак, з огляду на те, що комп’ютерні програми часто розробляються для внутрішнього використання і не публікуються, стаття 15 пункт 2 японського закону про авторське право звільняє від вимоги “публікації під іменем юридичної особи”.

Серед цих вимог найбільше розходжень у трактуванні та судових спорах виникає щодо другої вимоги – “особа, яка працює в рамках юридичної особи”. Ясно, що до цього входять штатні співробітники, але виникають питання щодо контрактників, тимчасових працівників, фрілансерів або осіб, які працюють на умовах аутсорсингу, які не мають формальних трудових відносин.

Орієнтиром у цьому питанні є рішення Верховного суду Японії у справі “RGB Adventure” від 11 квітня 2003 року. У цій справі китайський дизайнер, який приїхав до Японії за туристичною візою, створив дизайн персонажів для японської анімаційної компанії без офіційного трудового договору. Верховний суд встановив критерії, які не залежать від формальних трудових відносин, а зосереджуються на реальних відносинах (субстанційна теорія). Зокрема, суд визначив, що слід враховувати два фактори: ① чи існує реальність надання праці під керівництвом і контролем юридичної особи, ② чи можна вважати виплачені гроші винагородою за надану працю. У цій справі дизайнер працював за вказівками компанії та отримував щомісячну фіксовану плату, що дозволило визнати наявність реальних відносин керівництва та контролю, і службовий твір був визнаний.

Це рішення Верховного суду стало основою для подальших судових рішень. Наприклад, у справі “Фотограф” (рішення Вищого суду з інтелектуальної власності від 24 грудня 2009 року) було встановлено, що професійний фотограф виявляє високий рівень професійного розсуду під час зйомки і хоча він отримував загальні вказівки від компанії, не можна стверджувати, що він перебував під реальним керівництвом і контролем, тому службовий твір не був визнаний. З іншого боку, у справі “Валгалла Гейт у Божественній в’язниці” (рішення Вищого суду з інтелектуальної власності від 25 лютого 2016 року) було визнано, що розробник ігор без трудового договору, який відмічався на таймкарті та використовував обладнання компанії для роботи, перебував під реальним керівництвом і контролем, тому службовий твір був визнаний.

З цих судових рішень випливає важлива висновок: сама “реальність управління бізнесом” компанії, тобто як компанія співпрацює з фрілансерами та зовнішніми підрядниками, має юридичне значення для визначення приналежності інтелектуальної власності. Навіть якщо в контракті зазначено “аутсорсинг”, але на практиці компанія строго контролює робочий час і місце, дає детальні вказівки щодо виконання роботи та платить за час, суд може визнати це реальним керівництвом і контролем і вирішити, що авторське право на результати роботи належить компанії як службовий твір. Тому компаніям необхідно стратегічно узгоджувати зміст контрактів і реальні методи управління роботою, щоб уникнути небажаної передачі прав.

Важливе виняток №2: Авторське право на фільми в Японії

Кіно є синтезом мистецтв, який створюється завдяки творчому внеску великої кількості фахівців, таких як режисери, сценаристи, оператори, художники-постановники, актори та музиканти. Якщо всі ці учасники мали б спільно володіти авторським правом (майновим правом) як співавтори, це могло б максимально збільшити ризик “заморожування авторських прав”, що робить комерційне використання фільмів, таке як дистрибуція чи ліцензування, фактично неможливим. Щоб уникнути такої ситуації та сприяти здоровому розвитку кіноіндустрії, яка вимагає великих інвестицій, японське законодавство про авторське право встановлює унікальні правила для авторських прав на кіно.

Перш за все, стаття 16 японського Закону про авторське право визначає “автора” кіно твору як особу, яка “відповідає за продюсування, режисуру, зйомку, художнє оформлення тощо та творчо сприяє загальній формі фільму”. До цього відносяться, наприклад, кінорежисери та оператори. Ці особи як автори продовжують володіти невідчужуваними “правами особистості автора” (право на вказівку імені, право на збереження цілісності твору тощо).

Однак, що стосується приписування “авторського права” як майнового права, стаття 29 японського Закону про авторське право встановлює вирішальне спеціальне правило. Згідно з цією статтею, авторське право на кіно твір первісно належить не автору (наприклад, режисеру), а “особі, яка має ініціативу та відповідальність за створення кіно твору”, тобто “кінопродюсеру”. Кінопродюсером зазвичай є компанія або виробничий комітет, який забезпечує фінансування кіновиробництва та несе остаточну відповідальність.

Ця система є результатом чіткої промислової політики, вбудованої в японське законодавство про авторське право. Вона уніфікує майнові права, необхідні для комерційного використання, у кінопродюсера, який несе ризики бізнесу, тим самим усуваючи складність обробки прав та забезпечуючи плавне залучення коштів та глобальну дистрибуцію. Це дозволяє інвесторам вкладати кошти в кінопроекти без страху перед невизначеністю правових відносин. Залишаючи права особистості автора у кожного творця, а майнові права – у продюсера, ця модель розділення є надзвичайно раціональним правовим рішенням, яке забезпечує баланс між честю творців та розвитком кінобізнесу як індустрії.

Доповнення щодо комп’ютерних творів

Останніми роками, у зв’язку з розвитком технологій штучного інтелекту (AI), обговорення авторських прав на контент, створений комп’ютером, стало глобальною дискусією. У цьому контексті, японське законодавство про авторські права не містить прямих положень, однак, починаючи з доповіді, опублікованої Агентством культурних справ у 1993 році (Heisei 5), було висловлено послідовну точку зору в результаті багаторічного розгляду.

Ця основна концепція відома як “теорія інструменту”. Вона позиціонує комп’ютери та AI-системи як складні “інструменти”, які люди використовують для творчої діяльності. Згідно з цією концепцією, навіть якщо твір створений комп’ютером, людина може вважатися автором, якщо в процесі створення вона мала творчий намір і виразила свої думки чи почуття творчо через конкретні інструкції (введення промптів, вибір даних, налаштування параметрів, відбір та коригування отриманих результатів).

Незалежно від рівня ускладнення AI-технологій, за чинним тлумаченням законів у Японії, AI сам по собі не може стати автором. Правова проблема полягає не в тому, “чи може AI стати автором”, а в тому, “які дії якої людини в процесі створення AI-твору можуть бути оцінені як творчий внесок у авторський твір”. Ця послідовна концепція “теорії інструменту” забезпечує певний рівень правової передбачуваності навіть у контексті швидких технологічних змін. Для компаній, які використовують AI для генерації контенту, важливо документувати та забезпечити можливість доведення процесу творчої участі людини, такого як розробка промптів та відбір та редагування результатів, для забезпечення авторських прав на такий контент.

Підсумки

Визначення автора за законодавством Японії про авторське право виходить з простого і зрозумілого принципу: “той, хто створив твір, є автором”. Однак, у контексті корпоративної діяльності, цей принцип не завжди достатній для вирішення різноманітних форм творчості. Існують важливі винятки, такі як спільні твори, створені кількома особами, службові твори, створені працівниками, та авторські права на фільми, які регулюють приписання прав у відповідності до реальності бізнесу. Провадження бізнесу без правильного розуміння цих правил може призвести до ненавмисної втрати важливих інтелектуальних прав вашої компанії або до непередбачуваних правових конфліктів, що є серйозним ризиком. Для забезпечення стабільності бізнесу та надійного приписання інтелектуальних прав важливо укласти чіткі та детальні договори з усіма сторонами, що беруть участь у творчому процесі, та впорядкувати правовідносини заздалегідь.

Наша юридична фірма “Моноліт” має значний досвід у наданні професійних юридичних послуг багатьом клієнтам, як в Японії, так і за її межами, зі складними питаннями, пов’язаними з японським законодавством про авторське право. У нашому офісі працюють фахівці, які володіють кваліфікацією японського адвоката та мають юридичні ліцензії інших країн, а також володіють англійською мовою, що дозволяє нам точно вирішувати питання авторського права в контексті міжнародного бізнесу. Якщо у вас є конкретні запитання щодо визначення автора, складання договорів, створення системи управління правами, або ви хочете підтримати стратегію інтелектуальної власності вашої компанії, будь ласка, зверніться до нашої фірми.