Обов'язок уникнення конкуренції та регулювання угод з конфліктом інтересів серед директорів за законодавством про компанії в Японії

Управління японськими компаніями передбачає, що директори мають широкі повноваження для просування бізнесу. Однак, ці значні повноваження збалансовані строгими обов’язками з метою захисту інтересів компанії та акціонерів. Щоб запобігти ситуаціям, коли директори віддають перевагу власним інтересам над інтересами компанії, японське корпоративне законодавство встановлює різноманітні регуляції. Серед них особливо важливими для директорів компаній, що ведуть діяльність в Японії, є правила, що стосуються “обов’язку уникнення конкуренції” та “угод з конфліктом інтересів”. Ці регуляції не мають на меті невиправдано обмежувати законну економічну діяльність директорів. Навпаки, вони існують для запобігання неправомірному використанню або пошкодженню цінних управлінських ресурсів, таких як бізнес-можливості компанії, інформація про клієнтів, ноу-хау та майно, самими керівниками. Правильне розуміння та дотримання цих правил є невід’ємною частиною забезпечення здорового корпоративного управління, збереження довіри акціонерів та сталого зростання компанії в цілому. У цій статті ми детально розглянемо ці два важливі обов’язки на основі японського корпоративного законодавства, включаючи їх конкретний зміст, необхідні процедури для їх дотримання, а також серйозну юридичну відповідальність у разі порушення, з професійної точки зору та з посиланням на реальні судові рішення.

Обов’язок директорів уникати конкуренції в Японії

Обов’язок директорів уникати конкуренції є регулюванням, яке запобігає вчиненню директорами дій, що конкурують з бізнесом компанії та несправедливо шкодять інтересам компанії.

Підстави та зміст обов’язку уникнення конкуренції

Безпосередньою підставою цього обов’язку є стаття 356, пункт 1, підпункт 1 Японського закону про компанії (Companies Act of Japan), яка вимагає, щоб директори отримали попередній дозвіл компанії, коли вони “мають намір здійснювати транзакції, що належать до категорії бізнесу акціонерного товариства, для себе або третьої сторони”. Цей обов’язок поширюється не тільки на виконавчих директорів, але й на всіх директорів, включаючи тих, хто не бере участі у виконанні операцій.

Термін “транзакції, що належать до категорії бізнесу компанії”, відноситься до транзакцій, які конкурують на ринку з бізнесом, який компанія веде відповідно до своїх статутних цілей і яким вона наразі займається. Інтерпретація цього широка; наприклад, у випадку, коли компанія займається виробництвом, до цього можуть входити не тільки продаж її продукції, але й закупівля сировини, необхідної для ведення бізнесу, як це було визначено у судовій практиці.

Крім того, цей обов’язок також захищає майбутні бізнес-можливості компанії. Згідно з судовою практикою, навіть якщо компанія ще не увійшла в певну сферу бізнесу, але веде конкретне планування або підготовку для входження в неї, такий бізнес також вважається “належним до категорії бізнесу компанії”. Це має на меті запобігти ситуації, коли директори, використовуючи своє становище, можуть перехопити стратегічні бізнес-плани компанії, які вони дізналися, тим самим позбавляючи компанію потенційного прибутку (бізнес-можливостей). Ця концепція показує, що обов’язок директорів полягає не лише у захисті поточного бізнесу, але й у захисті потенційного майбутнього зростання компанії, що має стратегічний аспект.

Процедура затвердження

Якщо директор компанії в Японії має намір здійснити конкуруючу угоду, він повинен пройти відповідну процедуру затвердження. Орган, що затверджує, залежить від того, чи має компанія встановлену раду директорів. У випадку компаній з радою директорів необхідне затвердження самої ради директорів, тоді як для компаній без ради директорів потрібне затвердження загальних зборів акціонерів. Це визначено в статті 365 пункт 1 Японського корпоративного закону (Japanese Corporate Law).

Для отримання затвердження директор повинен розкрити “важливі факти” щодо угоди. Це розкриття має важливу мету – надати органу затвердження інформацію, необхідну для розумного вирішення питання про дозвіл на конкуруючу угоду. Хоча закон не містить конкретного визначення “важливих фактів”, загалом вважається, що воно включає інформацію, необхідну для повного розуміння угоди, таку як тип угоди, контрагент, предмет угоди, ціна, кількість, термін тощо. Затвердження, отримане на основі недостатнього розкриття інформації, може бути оскаржене згодом.

Крім того, у компаніях з радою директорів директор, який отримав затвердження та здійснив конкуруючу угоду, зобов’язаний без зволікання після угоди доповісти раді директорів про важливі факти, пов’язані з угодою (стаття 365 пункт 2 Японського корпоративного закону). Це дозволяє раді директорів наглядати за виконанням угоди та постійно моніторити, чи не шкодить вона інтересам компанії.

Наслідки порушення обов’язків

Якщо директор здійснює конкуруючі операції без отримання згоди, він несе серйозну відповідальність перед компанією. По-перше, якщо через конкуруючі операції компанія зазнає збитків, директор несе відповідальність за невиконання своїх обов’язків та зобов’язаний відшкодувати збитки компанії (згідно зі статтею 423, пункт 1 Японського корпоративного закону) .  

Особливо важливим є положення статті 423, пункт 2 Японського корпоративного закону. Цей пункт встановлює, що суму прибутку, отриманого директором або третьою стороною від конкуруючих операцій, “припускається” рівною сумі збитків, які компанія понесла . Зазвичай дуже складно для компанії конкретно довести розмір збитків, але завдяки цьому правилу припущення компанії може просто стверджувати суму прибутку, отриманого порушником. Тягар доказування переходить на директора, який повинен довести, що збитки компанії менші за отриманий ним прибуток. Це положення полегшує компанії переслідування відповідальності та служить потужним стримуючим фактором проти конкуруючих дій. Правило припущення збитків було введено замість “права втручання” (право компанії розглядати операції директора як свої власні), яке існувало в колишньому Японському комерційному законодавстві, і воно оцінюється як більш практичний та ефективний засіб захисту .  

З іншого боку, що стосується самої дії конкуруючих операцій, здійснених без згоди, то відносно третіх сторін, які є контрагентами у цих операціях, вони, як правило, вважаються дійсними . Обов’язок уникнення конкуренції є внутрішньою дисципліною між компанією та директором, і не вважається, що зовнішні операції повинні бути визнані недійсними, навіть якщо це зашкодить безпеці угод .  

Обов’язок уникнення конкуренції після відставки

Коли директор залишає свою посаду, обов’язок уникнення конкуренції, передбачений законодавством Японії, зазвичай припиняється. Однак це не означає, що колишній директор може без будь-яких обмежень вільно займатися конкурентною діяльністю.

Компанія може укласти договір з директором, який забороняє конкурентну діяльність протягом певного періоду після відставки (договір про неконкуренцію). Однак такий договір обмежує свободу вибору професії, гарантовану статтею 22, пункт 1 Конституції Японії, тому його дійсність підлягає строгому судовому розгляду. Судова практика враховує наступні фактори при визначенні дійсності договору:

• Тривалість забороненого періоду (зазвичай періоди понад 2 роки вважаються недійсними)
• Географічний та професійний обсяг заборони
• Законні інтереси компанії, які потребують захисту (наявність комерційної таємниці тощо)
• Наявність адекватних компенсаційних заходів за обмеження (наприклад, збільшення розміру вихідної допомоги)

Навіть якщо договір про неконкуренцію не існує, директор може бути притягнутий до відповідальності за порушення обов’язку лояльності під час перебування на посаді, якщо він використовував своє становище для підготовки до конкурентної діяльності після відставки. Наприклад, якщо директор під час перебування на посаді планомірно залучає підлеглих до створення нової компанії, такі дії можуть призвести до відповідальності за збитки компанії, навіть якщо вони відбуваються після відставки, оскільки підготовчі дії були здійснені під час перебування на посаді. У рішенні Токійського окружного суду від 27 квітня 2007 року (справа Realgate) дії директора, який залучив підлеглих до створення нової компанії, були визнані порушенням обов’язку лояльності, і йому було наказано виплатити компенсацію за збитки.

Регулювання конфлікту інтересів у діяльності директорів в Японії

Регулювання конфлікту інтересів — це система, яка керує угодами, в яких інтереси директорів та компанії можуть зіткнутися, запобігаючи ситуаціям, коли директори жертвують інтересами компанії на користь власних.

Типи угод, що становлять конфлікт інтересів

Угоди, що становлять конфлікт інтересів, регулюються статтею 356, пунктами 1 і 2, та пунктом 3 Японського корпоративного закону (会社法) і поділяються на два основні типи.  

Перший тип – це “прямі угоди” (згідно з тим же пунктом 2). Вони включають випадки, коли директор здійснює угоду безпосередньо з компанією на власний рахунок або на користь третьої сторони. Типовими прикладами є продаж директором власної нерухомості компанії або позика грошей компанією від директора. Це також включає випадки, коли директор як представник іншої компанії здійснює угоди з компанією, в якій він є директором.  

Другий тип – це “непрямі угоди” (згідно з тим же пунктом 3). Це угоди між компанією та третьою стороною, які не є директорами, але в яких інтереси компанії та директора реально суперечать один одному. Найбільш очевидним прикладом є випадок, коли компанія надає гарантії за банківський кредит, взятий особисто директором. У цій ситуації компанія несе ризик як гарант, тоді як директор отримує перевагу у вигляді легшого доступу до кредитування, що призводить до конфлікту інтересів між ними.  

Процедури затвердження та винятки

При здійсненні операцій з конфліктом інтересів, як і у випадку конкурентних угод, необхідне попереднє затвердження радою директорів у компаніях з встановленою радою директорів, або загальними зборами акціонерів у компаніях без такої ради в Японії.  

Важливим аспектом цього рішення про затвердження є правило, що директор, який має “особливий інтерес” у транзакції, не може брати участь у голосуванні (згідно зі статтею 369, пункт 2 Японського корпоративного закону). Це запобігає ситуації, коли директор, який є стороною угоди з конфліктом інтересів, сам затверджує угоду на свою користь.  

Однак, навіть якщо угода формально відповідає критеріям операції з конфліктом інтересів, але насправді не шкодить інтересам компанії, то така угода може бути винятком і не вимагати затвердження. Метою цього регулювання є захист інтересів компанії, тому вимагати процедури затвердження у випадках, коли ризик для компанії відсутній, було б нераціонально. Наприклад, угода, за якою директор надає компанії позику без відсотків та застави, є вигідною лише для компанії і не несе ризику шкоди її інтересам, тому затвердження не потрібне (згідно з рішенням Верховного Суду Японії від 6 грудня 1963 року). Також угоди між компанією з одним акціонером та цим акціонером-директором, або угоди між компаніями, що на 100% належать одній материнській компанії, зазвичай не вимагають затвердження, оскільки вони не шкодять інтересам акціонерів.  

Наслідки порушення обов’язків

Якщо конфлікт інтересів відбувається без отримання згоди, його правові наслідки значно відрізняються від наслідків конкурентних угод в Японії.

По-перше, щодо чинності самої угоди, Верховний Суд Японії прийняв позицію, відому як “теорія відносної недійсності” (рішення Верховного Суду від 13 жовтня 1971 року (1971)). Згідно з цією теорією, угоди, що виникають з конфлікту інтересів без згоди, є недійсними між компанією та директором, який є стороною угоди, але компанія не може стверджувати цю недійсність перед добросовісними третіми сторонами, які не знали про відсутність згоди. Ця концепція забезпечує баланс між захистом інтересів компанії та захистом довіри третіх сторін, які уклали угоду з компанією без знання про обставини, тим самим забезпечуючи безпеку угод.

Далі, щодо відповідальності директора перед компанією, тут також існують особливі положення, які відрізняються від конкурентних угод. Стаття 423, пункт 3 Японського корпоративного закону встановлює “презумпцію недбалості” для директорів, які беруть участь у конфлікті інтересів. Об’єктами цієї презумпції є: ① директори, які проводять прямі угоди на власний рахунок, ② директори, чиї інтереси конфліктують з інтересами компанії через непрямі угоди, ③ директори, які голосували за рішення про затвердження угоди.

Зокрема, відповідальність директорів, які проводять прямі угоди на власний рахунок, є надзвичайно високою, і вони не можуть уникнути відповідальності, навіть якщо доведуть відсутність власної недбалості (відповідальність без вини). З іншого боку, директори, які просто голосували за рішення про затвердження, можуть уникнути відповідальності, якщо доведуть відсутність власної недбалості. Таким чином, правила відповідальності за угоди, що виникають з конфлікту інтересів, змінюють ступінь відповідальності в залежності від ступеня участі, що є більш деталізованим системним дизайном.

Порівняння обов’язку уникнення конкуренції та угод, що суперечать інтересам компанії, за японським корпоративним правом

Обов’язок уникнення конкуренції та регулювання угод, що суперечать інтересам компанії, визначені японським законом про компанії, є важливими інститутами, які запобігають зловживанню директорами своїм становищем та заподіянню шкоди інтересам компанії. Однак існують значні відмінності у захищених інтересах, цільових діях та правових наслідках у разі порушення.

Обов’язок уникнення конкуренції переважно спрямований на захист таких нематеріальних активів компанії, як “бізнес-можливості”, інформація про клієнтів та know-how. Якщо директор започаткує бізнес, який конкурує з діяльністю компанії, існує ризик втрати потенційного прибутку, який компанія могла б отримати в майбутньому, тому такі дії регулюються. З іншого боку, регулювання угод, що суперечать інтересам компанії, має на меті більш безпосередній захист “майна” компанії. Якщо директор віддає перевагу власним інтересам у угодах з компанією, це може призвести до укладення контрактів на невигідних умовах та несправедливого відтоку майна компанії.

Ця різниця в цілях відображається у механізмі притягнення до відповідальності у разі порушення. У випадку порушення обов’язку уникнення конкуренції, часто важко довести розмір збитків, які компанія зазнала, тому стаття 423, пункт 2 японського закону про компанії “припускає”, що розмір отриманого директором прибутку є розміром збитків компанії. Це зменшує навантаження на компанію щодо доказування. З іншого боку, у випадку порушення угод, що суперечать інтересам компанії, стаття 423, пункт 3 японського закону про компанії “припускає” сам факт недбалості директора, який брав участь у таких угодах. Зокрема, директори, які проводять угоди на власний рахунок, несуть більш сувору відповідальність і не можуть уникнути її, навіть якщо доведуть відсутність власної недбалості.

Також існує різниця у дійсності угод, здійснених без отримання згоди. Конкурентні угоди, як правило, є дійсними у відносинах з третіми сторонами. Регулювання розглядається як внутрішня проблема між компанією та директором. Однак, у випадку угод, що суперечать інтересам компанії, якщо не було отримано згоди компанії, вона може заявити про недійсність такої угоди. Проте, для захисту безпеки угод, компанія не може стверджувати недійсність перед третіми сторонами, які не знали про відсутність згоди компанії та діяли добросовісно. Цей принцип відомий як “відносна недійсність” і був закріплений у прецедентах Верховного Суду Японії.

Підсумки

Обов’язок директорів уникати конкуренції та регулювання конфлікту інтересів є основою корпоративного управління в Японії. Ці правила накладають чіткі обов’язки на директорів діяти з максимальною вигодою для компанії та передбачають вкрай серйозну особисту відповідальність та правові ризики у разі порушення. Глибоке розуміння змісту цих правил, процедур отримання схвалення та ключових аспектів інтерпретації, що склалися на основі судової практики, є не лише питанням дотримання законодавства, але й невід’ємною частиною ефективного управління ризиками та сталого зростання компаній, що ведуть бізнес в Японії.

Юридична фірма “Моноліт” має значний досвід у наданні правових консультацій зі складних питань, пов’язаних з обов’язками директорів, визначеними японським корпоративним законодавством, для численних клієнтів як в країні, так і за кордоном. У нашому офісі працюють кілька фахівців, які володіють англійською мовою та мають кваліфікацію іноземних адвокатів, що дозволяє нам надавати точну та практичну підтримку у вирішенні питань конкуренції та конфлікту інтересів у міжнародному бізнесі. Будь ласка, звертайтеся до нас за консультацією з цієї теми або щодо розробки та перегляду системи корпоративного управління вашої компанії.