Представницький директор у японському корпоративному праві: призначення, повноваження та обов'язки

Управління японськими компаніями вимагає від представницьких директорів виконання надзвичайно важливої ролі. Вони не лише керують діяльністю компанії, але й юридично представляють її, стаючи обличчям компанії у зовнішніх відносинах. Під егідою японського корпоративного законодавства, процес призначення представницьких директорів, їхні широкі повноваження, обов’язки перед компанією та відповідальність регулюються дуже строго. Глибоке розуміння цих юридичних аспектів є невід’ємним для ведення бізнесу в Японії.

Представницькі директори відіграють центральну роль у прийнятті рішень щодо виконання ділових операцій компанії та наглядають за виконанням обов’язків іншими членами ради директорів. Їхні дії безпосередньо впливають на юридичний статус компанії, її фінансовий стан та репутацію. Наприклад, укладання контрактів, ведення судових процесів, важливі управлінські рішення – повноваження представницьких директорів охоплюють широкий спектр діяльності компанії, від повсякденних операцій до стратегічного планування. Ця широта повноважень також передбачає велику відповідальність та обов’язки, які представницькі директори несуть перед компанією. До основних обов’язків належать дотримання належної обережності та вірності, а також конкретні положення, які запобігають конфлікту інтересів між компанією та її представницькими директорами, такі як обов’язок уникнення конкуренції та обмеження угод з конфліктом інтересів. Порушення цих обов’язків може призвести до відповідальності за збитки перед компанією або третіми сторонами.

У цій статті ми детально розглянемо процедуру призначення представницьких директорів в рамках японського корпоративного законодавства, конкретні межі їхніх повноважень, а також різноманітні обов’язки, які вони несуть перед компанією, і відповідальність, яка виникає у разі порушення цих обов’язків. Особливу увагу ми приділимо практично важливим питанням, таким як протистояння обмежень представницьких прав перед добросовісними третіми сторонами, принцип управлінських рішень, а також відповідальність номінальних представницьких директорів, а також розглянемо відповідні японські судові прецеденти. Через ці роз’яснення ми прагнемо поглибити розуміння складності та значущості юридичного статусу представницьких директорів у корпоративному управлінні Японії.

Призначення та статус представницького директора за японським корпоративним правом

Статус представницького директора в японському корпоративному праві варіюється залежно від форми компанії та її внутрішньої структури, що впливає на методи його призначення та обсяг повноважень.

Методи призначення

Метод призначення виконавчого директора в Японії значно відрізняється залежно від того, чи має компанія раду директорів. У компаніях з радою директорів виконавчий директор обирається за рішенням ради директорів. Рада директорів складається з усіх директорів і має повноваження призначати та звільняти виконавчого директора. Цей процес призначення є основою корпоративного управління, оскільки рада директорів, яка є органом прийняття рішень компанії, обирає головного відповідального за виконання роботи компанії.

З іншого боку, у компаній без ради директорів процес призначення виконавчого директора є більш гнучким. Конкретно, можливо встановити положення про виконавчого директора у статуті компанії, призначити його шляхом взаємного вибору директорів згідно зі статутом, або обрати його з-поміж директорів за рішенням загальних зборів акціонерів. Ця різниця є результатом того, що японське корпоративне законодавство дозволяє різні структури управління в залежності від розміру та особливостей компанії. Для іноземних інвесторів та підприємців, які засновують компанію в Японії, важливо спочатку чітко визначити бажану структуру корпоративного управління. Непорозуміння або неналежне виконання процесу призначення може викликати сумніви щодо законності дій виконавчого директора та призвести до недійсності контрактів та інших правових актів. Тому, належна процедура на етапі заснування є надзвичайно важливою.

Обсяг прав представництва

Відповідно до японського корпоративного законодавства, генеральний директор має повноваження здійснювати всі судові та позасудові дії, пов’язані з діяльністю акціонерного товариства. Це означає, що генеральний директор функціонує як юридична особа компанії та може вчиняти широкий спектр дій від імені компанії. Стаття 349, пункт 1 Японського закону про компанії встановлює, що директори представляють акціонерне товариство, але коли обрано генерального директора, право представництва виключно належить йому. Навіть якщо призначено декілька генеральних директорів, кожен з них має повне право самостійно представляти компанію.

Фраза “всі судові та позасудові дії” підкреслює, що ці повноваження є дуже широкими. Така широта повноважень забезпечує зручність для третіх сторін, які ведуть справи з японськими компаніями, оскільки їм не потрібно детально перевіряти внутрішній процес схвалення компанії. Це сприяє плавному просуванню комерційних угод. Однак, водночас, такі широкі повноваження накладають велику відповідальність та довіру на особу генерального директора. Тому для компанії є життєво важливим встановлення строгого внутрішнього контролю та активного нагляду з боку ради директорів та акціонерів, щоб запобігти потенційному зловживанню повноваженнями з боку генерального директора.

Обмеження представницьких прав та добросовісні треті особи в Японії

Хоча повноваження виконавчого директора японської компанії можуть бути широкими, вони можуть бути обмежені внутрішньо за допомогою статуту компанії або рішенням ради директорів. Однак, згідно з пунктом 5 статті 349 Японського закону про компанії, такі обмеження на повноваження виконавчого директора не можуть бути протиставлені добросовісним третім особам, які не знають про ці обмеження. Ця норма призначена для захисту безпеки угод та гарантування, що треті особи можуть вести справи з компанією без зайвих побоювань.

Наприклад, якщо виконавчий директор компанії здійснює значний позик у банку без схвалення ради директорів, ця позика вважатиметься дійсною щодо компанії, доки банк не знав і не міг знати про відсутність такого схвалення. Це відображає позицію Японського закону про компанії, який надає перевагу ліквідності та надійності комерційних угод над внутрішнім управлінням компанії.

Проте, принцип захисту добросовісних третіх осіб не є абсолютним. Для дій, які мають фундаментальний вплив на структуру компанії, таких як випуск нових акцій або злиття, Японський закон про компанії вимагає рішення загальних зборів акціонерів. Якщо виконавчий директор проводить процедуру випуску нових акцій без рішення загальних зборів акціонерів, такий випуск має тенденцію вважатися дійсним, тоді як злиття, як правило, визнається недійсним. Ця різниця вказує на те, що рівень перевірки, якого очікується від третіх осіб, відрізняється залежно від того, чи є угода базовою, чи вона має важливий вплив на корпоративну структуру компанії. Таким чином, коли іноземні компанії проводять такі масштабні угоди з японськими компаніями, вони повинні проводити більш ретельний due diligence, не обмежуючись перевіркою повноважень виконавчого директора, але також перевіряючи наявність рішень загальних зборів акціонерів.

Крім того, якщо виконавчий директор здійснює угоди не в інтересах компанії, а для власної вигоди, такі дії розглядаються як зловживання представницькими правами. Японська судова практика застосовує за аналогією положення статті 93 Японського цивільного кодексу (застереження про внутрішній заперечення), в таких випадках. Згідно з цим принципом, якщо контрагент знав або міг знати про справжні наміри виконавчого директора, угода не матиме юридичної сили щодо компанії, але якщо контрагент діяв добросовісно та без необережності, то ефекти такої угоди будуть належати компанії (рішення Верховного суду від 5 вересня 1963 року). Це правове регулювання має на меті запобігти тому, щоб внутрішні проблеми компанії не завдавали несправедливої шкоди добросовісним третім особам.

Обов’язки представника директора за японським корпоративним правом

Представник директор (президент компанії) в Японії, маючи широкі повноваження, несе кілька важливих обов’язків перед компанією. Ці обов’язки є невід’ємними для здорової діяльності та захисту інтересів компанії.

Відносини доручення та обов’язок добросовісного управління в Японії

Згідно з японським корпоративним правом, директори компанії отримують доручення від компанії та несуть обов’язок “уважного добросовісного управлінця” (обов’язок добросовісного управління) у виконанні своїх обов’язків (стаття 330 Корпоративного закону Японії, стаття 644 Цивільного кодексу Японії). Це означає, що директори зобов’язані діяти з обережністю та увагою, які зазвичай очікуються від особи з їхнім статусом та здібностями. Виконавчий директор, який керує виконанням роботи компанії, повинен виконувати свої обов’язки з особливою професійною компетентністю та увагою.

Обов’язок вірності під японським корпоративним правом

Також, директори компанії несуть «обов’язок вірності» перед компанією (згідно зі статтею 355 Японського корпоративного закону). Це означає, що вони повинні виконувати свої обов’язки вірно, не порушуючи законів та статуту компанії, дотримуючись рішень загальних зборів акціонерів та віддаючи перевагу інтересам компанії. Генеральний директор, як найвищий виконавчий директор компанії, зокрема зобов’язаний уникати особистих інтересів, які можуть суперечити інтересам компанії, та забезпечувати прозорість у прийнятті рішень.  

Обов’язок уникнення конкуренції та обмеження угод, що суперечать інтересам компанії в Японії

Як конкретне втілення обов’язку лояльності, директори в Японії несуть “обов’язок уникнення конкуренції” та “обмеження угод, що суперечать інтересам компанії” згідно зі статтею 356, пункт 1 Японського корпоративного закону. Це означає, що коли директори здійснюють угоди, які належать до сфери діяльності компанії, або угоди, що суперечать інтересам компанії, вони потребують попереднього схвалення загальних зборів акціонерів (або ради директорів у компаніях з встановленою радою директорів).

Оскільки генеральні директори відіграють центральну роль у діяльності компанії, від них особливо вимагається дотримання цих обов’язків. Щоб запобігти ризику завдання шкоди інтересам компанії через використання інформації про клієнтів або know-how для особистого збагачення, наведено наступні конкретні приклади:

• У випадку, коли генеральний директор компанії А, яка займається випічкою хліба в регіоні Канто, заснував компанію Б під час дослідження можливостей виходу на ринок Кансай і почав виробництво та продаж хліба в Осаці, відбираючи у компанії А можливість виходу на цей ринок, суд визнав правомірність вимоги компанії А про відшкодування збитків (Токійський окружний суд, рішення від 26 березня 1981 року).
• У випадку, коли генеральний директор заснував іншу компанію, перевів до неї лояльних співробітників та передав їй обладнання компанії, перетворивши цю нову компанію на сильного конкурента власної, також було визнано порушенням обов’язку уникнення конкуренції (Осацький апеляційний суд, рішення від 18 липня 1990 року).
• У випадку, коли подружжя спільно обіймали посади генеральних директорів, але після розлучення чоловік заснував компанію у тій же галузі та став її генеральним директором, також виникло питання порушення обов’язку уникнення конкуренції (Токійський окружний суд, рішення від 20 липня 1990 року).

Ці приклади демонструють, що обов’язок уникнення конкуренції не обмежується лише формальним дотриманням, але й строго регулює реальні конкурентні дії.

Проте, існують винятки. Наприклад, якщо генеральний директор компанії Б, як представник компанії А, здійснює угоди, що належать до сфери діяльності компанії А, з третьою стороною С, і якщо економічний ефект від цих угод фактично належить компанії А, то більшість вчених вважає, що такі угоди не підпадають під регулювання конкурентних угод і не потребують схвалення жодної з компаній (Осацький окружний суд, рішення від 11 травня 1983 року). Це рішення вказує на те, що суди звертають увагу не лише на юридичну форму угод, але й на їх економічну суть, що надає можливість для гнучкого тлумачення у складних бізнес-структурах.

Що стосується обов’язку уникнення конкуренції після відходу генерального директора з посади, то, якщо між ним і компанією не було досягнуто окремої чіткої угоди, то в принципі такий обов’язок не накладається. Однак, існують випадки, коли дії після відходу з посади, що порушують обов’язок добросовісного управління та лояльності, які були заплановані або розпочаті під час перебування на посаді, можуть призвести до продовження певних етичних та юридичних зобов’язань навіть після відходу (Токійський окружний суд, рішення від 25 серпня 1993 року).

Принципи управлінського рішення

«Принципи управлінського рішення» — це судовий принцип, який широко визнає дискреційні повноваження директорів, включаючи виконавчих директорів, у їхніх управлінських рішеннях в Японії. Згідно з цим принципом, дії виконавчого директора не вважаються порушенням обов’язку добросовісного управління, якщо процес та зміст його рішень не містять явно нераціональних елементів (рішення Верховного Суду від 15 липня 2010 року). Як ключовий елемент обов’язку добросовісного управління, існує обов’язок здійснювати ретельний збір та аналіз інформації та приймати відповідні рішення під час управлінських рішень. Доти, доки процес прийняття рішень є раціональним і його зміст не є явно нераціональним, порушення обов’язку добросовісного управління не відбувається, навіть якщо в результаті компанія зазнає збитків.

Цей принцип був встановлений з урахуванням того, що управлінські рішення за своєю суттю завжди містять ризик, і для того, щоб суди уникали надмірної оцінки рішень менеджерів після факту. Таким чином, виконавчі директори можуть приймати стратегічні рішення без надмірного страху перед особистою відповідальністю за свої рішення, навіть якщо вони в кінцевому підсумку призводять до небажаних наслідків, за умови, що ці рішення базуються на чесному процесі прийняття рішень. Цей принцип є невід’ємним для сприяння інноваційному та динамічному бізнес-середовищу та підкреслює важливість детального документування процесу прийняття рішень.

Обов’язок нагляду за іншими директорами та керівниками під японським корпоративним правом

Генеральний директор несе особливо важливий «обов’язок нагляду» за діяльністю інших директорів та працівників, особливо у компаніях зі створеним правлінням. Цей обов’язок включає створення належної системи внутрішнього контролю в компанії та ефективне впровадження програми дотримання норм .  

Цей обов’язок нагляду є фундаментальним та широким аспектом ролі директора, і навіть «номінальний» генеральний директор не може уникнути відповідальності. Верховний Суд Японії у своєму рішенні від 26 листопада 1969 року (Showa 44) визнав, що навіть якщо особа є номінальним генеральним директором, вона може бути визнана недбалою, якщо не здійснює належного нагляду за виконанням обов’язків іншими (реальними) директорами. Також, Верховний Суд у своєму рішенні від 18 березня 1980 року (Showa 55) підкреслив, що обов’язок нагляду директора базується на його статусі як члена правління і що навіть звичайний директор зобов’язаний наглядати за виконанням обов’язків генеральним директором, і цей нагляд не обмежується лише питаннями, які були винесені на розгляд .  

Ці судові рішення підкреслюють, що жоден директор, включаючи генерального директора, не може просто перекласти відповідальність на інших. Як керівник вищої ланки управління, генеральний директор несе підвищену відповідальність за забезпечення дотримання законодавства та ефективної роботи корпоративної структури в цілому. Це підкреслює важливість створення міцної системи внутрішнього контролю, активного її підтримання та розвитку сильної культури дотримання норм.

Відповідальність представника виконавчої дирекції компанії за збитки в Японії

Стаття 423, пункт 1 Японського корпоративного закону (Japanese Corporate Law) встановлює, що директори, бухгалтерські радники, аудитори, виконавчі директори або бухгалтерські аудитори (загалом звані “члени правління тощо”) несуть відповідальність за відшкодування збитків акціонерному товариству, якщо вони не виконують свої обов’язки. Така відповідальність може виникнути в результаті різних форм недбалості, включаючи порушення обов’язків добросовісного управління та лояльності.

Оскільки представник виконавчої дирекції є найвищим відповідальним за виконання операцій компанії, його недбалість може призвести до значних збитків для компанії, і особливо застосовуються наступні положення.

У випадку конкуруючих угод

Якщо представник виконавчої дирекції або виконавчий директор порушує статтю 356, пункт 1 Японського корпоративного закону, здійснюючи угоди, які належать до сфери діяльності акціонерного товариства на власний рахунок або на користь третіх осіб, прибуток, отриманий представником виконавчої дирекції, виконавчим директором або третьою особою від таких угод, вважається розміром збитків, завданих компанії (стаття 423, пункт 2 Японського корпоративного закону). Це положення спрощує для компанії доведення розміру збитків та притягнення до відповідальності.

У випадку угод з конфліктом інтересів

Якщо компанія зазнає збитків в результаті угод з конфліктом інтересів, визначених у статті 356, пункти 2 або 3 Японського корпоративного закону, представник виконавчої дирекції або виконавчий директор, який здійснив таку угоду, а також представник виконавчої дирекції або виконавчий директор, який прийняв рішення про таку угоду, і директори, які голосували за рішення ради директорів про схвалення такої угоди, вважаються такими, що не виконали свої обов’язки (стаття 423, пункт 3 Японського корпоративного закону). Це положення також спрощує для компанії доведення недбалості.

Особливі випадки для компаній з комітетом з аудиту та іншими

Однак, для компаній з комітетом з аудиту та іншими існують особливі правила. Якщо угоди з конфліктом інтересів, здійснені директорами, які не є членами комітету з аудиту, отримали схвалення комітету з аудиту, то положення про презумпцію невиконання обов’язків, зазначене у пункті 3, не застосовується (стаття 423, пункт 4 Японського корпоративного закону). Це політично обґрунтоване положення враховує, що комітет з аудиту має певні наглядові функції, такі як право висловлювати думку щодо призначення та відставки директорів та їхньої винагороди. Однак, навіть якщо таке схвалення було отримано, це не звільняє директора, який здійснив угоду з конфліктом інтересів, від відповідальності за невиконання обов’язків, і можливо притягнути його до відповідальності, довівши недбалість відповідно до загальних принципів.

Відповідальність представницького директора за шкоду, завдану третім особам в Японії

Відповідальність за статтею 429, пункт 1 Японського закону про компанії

Директори, бухгалтерські радники, аудитори, виконавчі директори та бухгалтерські перевіряючі (загальна назва “посадові особи”) несуть відповідальність за відшкодування збитків третім особам, якщо вони завдали шкоди третім особам через зловмисність або грубу недбалість під час виконання своїх обов’язків (згідно зі статтею 429, пункт 1 Японського закону про компанії). Ця відповідальність розглядається як “спеціальна законодавча відповідальність”, яка особливо передбачена законом з метою захисту третіх осіб, щоб запобігти несподіваним збиткам кредиторів у випадку, коли компанія не має достатньо коштів.

Оскільки представницький директор має широкі повноваження як зовнішнє обличчя компанії, зловмисність або груба недбалість у виконанні його обов’язків може прямо завдати шкоди третім особам, тому його відповідальність особливо часто ставиться під сумнів.

Верховний суд Японії у великій палаті у рішенні від 26 листопада 1969 року зазначив, що ця відповідальність не перешкоджає директорам нести відповідальність за відшкодування збитків за загальними правилами про неправомірні дії, якщо вони завдали шкоди третім особам через умисел або недбалість. Також було вказано, що треті особи, які постраждали від недбалості директора, можуть вимагати відшкодування збитків, не доводячи умисел або грубу недбалість директора, якщо вони можуть довести зловмисність або грубу недбалість у його недбалості.

Що стосується обсягу збитків, то він включає не тільки прямі збитки, які треті особи зазнали особисто від дій представницького директора, але й непрямі збитки, коли спочатку компанія зазнає збитків, а в результаті цього треті особи зазнають збитків (непрямі збитки). Це відповідає меті положення про захист кредиторів.

“Треті особи” включають всіх, крім компанії, тому до них належать і акціонери, але є дискусії щодо того, чи можуть акціонери прямо вимагати від представницького директора відшкодування збитків за зменшення вартості акцій через зменшення активів компанії (непрямі збитки). Згідно з переважною думкою, акціонери не вважаються “третіми особами”. Однак, у певних обставинах, наприклад у закритих компаніях, може бути допустимо вимагати відшкодування збитків за непрямі збитки акціонерів для захисту прав меншинних акціонерів.

Відповідальність номінального представницького директора

На практиці виникають питання щодо відповідальності осіб, які номінально обіймають посаду представницького директора. Навіть якщо особа є номінальним представницьким директором, вона може бути визнана винною у недбалості, якщо не здійснювала належного нагляду за виконанням обов’язків іншими (реальними) директорами (згідно з рішенням Верховного суду від 26 листопада 1969 року). Однак, в останні роки з’являються судові рішення нижчих інстанцій, які заперечують відповідальність номінальних директорів, які не отримують жодної винагороди, за грубу недбалість у виконанні обов’язків.

Наприклад, у випадку компанії, де стався випадок смерті працівника через перевтому, було визнано відповідальність за відшкодування збитків навіть для “номінального представницького директора”, який не брав участі у виконанні роботи. Це показує, що навіть займаючи номінальну посаду, важко повністю уникнути відповідальності, передбаченої законом про компанії.

Підсумки

У Японії репрезентативний директор компанії має широкий спектр правових аспектів, починаючи від його призначення, великої влади та закінчуючи важкими обов’язками та відповідальністю. Вони керують виконанням роботи компанії та представляють її назовні, будучи справжнім обличчям підприємства. Їхні повноваження є широкими, і безпека угод забезпечується за принципом захисту добросовісних третіх сторін, в той час як внутрішні обмеження та зловживання представницькими правами також мають правові наслідки.

Обов’язки репрезентативного директора перед компанією в Японії можна розділити на обов’язок добросовісного управління, який базується на японському цивільному кодексі, та обов’язок вірності, який чітко визначений у японському корпоративному законодавстві. Ці обов’язки розгортаються у конкретні норми поведінки, такі як обов’язок уникнення конкуренції та обмеження угод з конфліктом інтересів, порушення яких може призвести до відповідальності за збитки перед компанією. Крім того, у разі злого умислу або грубої недбалості, може виникнути пряма відповідальність за збитки перед третіми сторонами. Принцип управлінського рішення дозволяє репрезентативному директору мати дискрецію у прийнятті ризикованих управлінських рішень, одночасно підкреслюючи важливість раціональності цього процесу. Також, обов’язок нагляду за іншими директорами та працівниками є важливою відповідальністю, яка покладається навіть на номінальних репрезентативних директорів.

Розуміння та дотримання цих складних правових рамок є надзвичайно важливим для компаній, що ведуть бізнес в Японії. Для управління правовими ризиками, пов’язаними з призначенням репрезентативного директора, здійсненням його повноважень, виконанням обов’язків та виникненням відповідальності, необхідні спеціалізовані знання та практичний досвід.

Юридична фірма “Моноліт” має значний досвід у сфері призначення репрезентативних директорів, їхніх повноважень, обов’язків та відповідальності згідно з японським корпоративним законодавством, надаючи правову підтримку численним клієнтам у Японії. У нашій фірмі працюють кілька англомовних юристів з іноземними кваліфікаціями, що дозволяє надавати точні та практичні поради клієнтам з інших країн, які не знайомі з японською правовою системою, без мовного бар’єру. Ми готові надати потужну підтримку вашому бізнесу у вирішенні будь-яких правових питань, пов’язаних з репрезентативними директорами.